Сьогодні дійсність для мене це сон моєї свідомості у хворобливому стані на грані непам’яті, сновидіння повторюються час від часу коли нежить підступно захоплює мій мозок у вісні і я ходжу по колам свого сну, то коридорами, то сходами і не можу дістатись місця, що десь вгорі на верхньому поверсі або може внизу, проходжу повз працюючих колег і поступово цей поверх змінюється, стає чужим і я не знаю що маю робити далі, і все повторюється раз за разом, або інше спокійно йду вулицями, які такі мені знайомі та ось якийсь поворот і вже вони стали інші, попереду незнані мною квартали і хвилювання, неспокій, що спустошує, охоплює мене і ці інші квартали теж повторюються десь змінюючись я відчуваю, що йду знов і знов цими іншими кварталами і поступово розчиняється мета до якої я стримлюся, яка сидить у моєму мозку і я запізнююсь на вокзал, звідки мені чомусь потрібно їхати не знано куди, це зараз мета мого сну, де я не можу спитати куди, навіщо, просто треба їхати і знову щось змінюється у цій грі свідомості і вже потім розчиняється це останнє лушпиння сну і нарешті я виринаю зі нього на поверхню буття, у ще невідомий ранок, який може бути і похмурий, і сонячний, але сон ще володіє свідомістю, яку він так ретельно лікував і ця недовилікувана свідомість поступово починає сприймати інший, ще більш віддалений від неї викривлений простір звичайної повсякденності.

Але зараз, сьогодні, вчора і у досяжному моєму майбутньому все навпаки, інакше і це зовсім не мій сон, а наша скурвлена реальність, що підточує мій мозок, витравлюючи минуле захопивши свідомість, з кожним новим кроком болісно нагадуючи про себе.
І здається, що краще зникнути з цієї дійсності, туди де можна буде не бачити, не чути, і не говорити ні з ким про це буття, в інший вимір часу.
Все частіше безсилля охоплює мене, коли спостерігаю руйнацію мого недосконалого міста і кожен крок відчувається болюче, бачачи все нові і нові новобудови, що спотворюють його вже немало десятків років. І немає тому числа і зупину, а те гарне, що з’явилось, і те нове, що може стати його окрасою, воно, всупереч свідомості манкуртів, виникає як виняток, як краплина.
І розчиняється у минулому те, що роками було лицем цього міста формувало його особистість. Бо це обличчя народжувалось з самого його серця, з його нетрів, хоча й і воно формувалось не без впливу різних зовнішніх обставин.
Але вже наше «сучасне» місто, перетворюється на щось таке, якому і назви немає. Поки-що. Бо ті хто створюють це сучасне обличчя, зовсім інші, це ті, хто не відчуває душу цього міста, вони чужинці у прямому сенсі.
Моє місто втратило свій масштаб і співвідношення частин.
Викривлені як окремі ділянки так і цілі райони. Відбулася функціональна плутанина і створився хаос з втратою здорового глузду у тих хто так «добре керує» і тих хто замовляє цей шансон.
Сьогодні у цьому місті панує користь і тільки користь окремих осіб. І чим далі тим жахливіше і нахабніше це відбувається.
Цей ефект доміно бере початок мабуть ще з радянських часів і зупину йому поки немає.
Починається з малого, але так необхідного для виконання бажань спочатку припущення, що це можливо, це імовірно, потім окремі невеличкі пỏступки, далі вже відверте: Я так хочу! або НАКАЗ згори потім ще далі і більш глобально, це стратегічні винищення сумарної забудови, якогось підприємства, окремих будинків – все це і складає фундамент «сучасного» міста без лиця.
Мені це нагадує спалення Києва у середні віки, спалення у Другу світову міст у Польщі, Чехії, Германії, міст в Україні й також нашої Полтави.
Потім відбулося післявоєнне відновлення, така собі компіляція міста. Відбудували Берлин, Дрезден, Прагу, Варшаву інші міста Європи, відбудували й Полтаву, і той самий кінотеатр Котляревській теж відбудували.
І зараз на таку відбудову можливо сподіватись але це не сьогодні і це про старі будинки.
А сьогодні тай на багато років вперед, увесь центр Полтави у плямах новобудов, які знищили оригінальне обличчя міста, знищили його старі зморшки, вколовши цей ботекс. Обличчя Полтави на якому, при гарному догляді за ним, можна було б роками заробляти розвиваючи туристичну галузь де всім би заробити вистачило.
Є у мене такий приклад:
У 1975 році побував у Вільнюсі, у моїй першій відпустці. Блукав я там старими і на диво пустельними кварталами у самому центрі міста. Це була забудова мабуть Х1Х віку. Двоповерхові будинки стояли порожні, мешканців вже не було, вони були без вікон, дверей – фактично спустошені і кинуті на призволяще і, як тоді мені здавалося, підготовлені для знесення. Але потім відбулась комплексна реконструкція цих кварталів, все оновилось і зараз це гарна жива територія міста і для туристів, і де одночасно живуть і працюють люди. Приведені у гарний стан були не тільки будинки, а і двори, куди можна було зайти також на екскурсію, а не «до вітру» під ворота.
Для розуміння, я не проти новобудов як таких, це була б повна дурня з мого боку.
Приклади розумного підходу є і в Полтаві: Галерея мистецтв і поряд навпроти адміністративна добудова до мерії. Але ж і ложки дьогтю: галерею збудували, а маєток, де був Художній музей втратили назавжди. Збудували музей-садибу І. Котляревського, а навпроти через роки з’явився відвертий кіч «пам’ятник» галушці. Створили «злате місто» і втратили пішохідний зв’язок з парком по центральній вулиці, й ще на додачу відмову «ЮНЕСКО».
Крім цих проблем окремо треба глянути ще на іншу особливість: місце розміщення цих новобудов, їх призначення, параметри та їх інфраструктура – тут відбувається порушення на порушенні усієї палітри норм, як державних так і місцевих правил.
Це окреме і важливе питання, що відноситься також до загального спотворення обличчя міста.
Найпростіший приклад прояву цього невігластва, це неймовірна кількість автомашин у центрі міста, як нікуди дівати.

Все що збудоване, зараз будується і буде збудовано, це, нажаль, на роки, на багато років.
Наша людська натура має особливість звикати до гіршого адаптуючись, створюючи для себе захисну оболонку, беручи у кокон свідомість, щоб приспати свою совість. Спрацьовує інстинкт самозбереження, виживання. Або у людини шкіра товста і духовне для неї недосяжне, бо виховання натури належним чино не відбулося.
Зазвичай виживають слабкіші духом і просто байдужі, вони мімікрують і живуть далі продовжуючи свій рід і тільки сильні виявляють спротив й гинуть у боротьбі (тому і зазвичай перших більшість, а других одиниці).
А потім виросте нове покоління, якому таке «оновлене» місто буде миле та рідне, бо іншого для них не існує, вони його не бачили! Вже потім краєзнавці, історики будуть розповідати, яким було це місто і буде слава тим, що виявляли колись спротив (можна привести приклад Вайнгорта і подібних йому особистостей).
І вже ці нові і інші знову «зруйнують» своє місто і знов спотворять його обличчя.
Така замкнуте коло існує для багатьох провінційних міст, де немає ні свідомої громади, ні свідомого голови міста на його чолі і така судьба, нажаль, спіткала нашу провінційну Полтаву. Провінційність тут полягає ще в тому, що своє для цих виборних і невиборних осіб важливіше, ніж це місто, збагачення своєї персони (або родини) для них на першорядне. Це і банально, і гірко.

Колись давно у перехідному віці руйнації дитячого світогляду, на одній з вулиць Полтави я уявив (змоделював) собі відчуття місця, на якому я знаходжусь, але десь у минулому, можливо століття назад, відчув свою присутність у тому вимірі часу. Добре, що для цього було доволі відповідного оточення.
Потім, я зберігав це відчуття у собі довгі роки і це давало наснагу відчувати минуле в інших місцях де поталанило побувати, але вже не тут і не зараз…

Леонід Балацький

Будемо вдячні за Ваш відгук